Захист державою прав громадян, у тому числі їхніх прав як споживачів, має довгу історію. Споживач є дуже важливою ланкою в системі економічних та ринкових відносин. Між товаровиробником (постачальником, продавцем) та споживачем завжди існували протиріччя, які намагалася врегулювати третя сторона — держава.

В різні історичні епохи спроби за допомогою держави регулювати якість і безпечність товарів відбувались по-різному.

Так, в Австрії для покарання продавця розбавленого або прокислого молока, примушували його випивати цю продукцію, а за фальсифікацію пива – як національного напою, в Німеччині в середні віка відрубали голову. В 1200 році король Іоан Безземельний видав указ про покарання обважувальників на ринках, а в 1215 році скріпив своєю печаткою «Велику хартію вольностей», яка вважається першою «неписаною» конституцією Англії та документом, в якому закладено основи прав людини.

У часи правління Петра I був прийнятий ряд указів про торгівлю харчовими товарами на ринках столиці. Сенатський указ від 18 вересня 1713 року пропонував «В мясных рядах скотину бить и продавать по-прежнему здоровую, а ежели у кого явится больная, то такой не бить и не продавать и смотреть крепко, чтобы тайно того мясники не делали». В Указі 1718 року пропонувалося «нездорового съестного харча» й встановлювалися жорсткі способи покарання: «за первую вину будет бит кнутом, за вторую – сослан на каторгу, за третью – учинена смертная казнь». Нагляд за якістю продукції був покладений на поліцію. Указами Сенату (1756 р.) визначалися права поліції, яка повинна була стежити також за цінами на харчові продукти на ринках. «Пристав должен посещать рынки своей части, и буде усмотрит жалобу или дороговизну, то о том, чего сам исправить не может, предлагать управе».

З приходом радянської влади і встановленням державної монополії на виробництво товарів, закону про захист споживача не існувало, а обман покупця за рахунок обваження, обмірювання і обрахування суворо переслідувався аж до карного покарання.

У той же час, уряди найбільш розвинених держав здійснили окремі акції, націлені на обмеження свавілля виробників продукції та торгових працівників. Досконалість прийнятих актів виявилась досить високою.

Ще у 1879 році законодавство Німеччини поставило під правову охорону харчові продукти, іграшки, шпалери, фарби, а також посуд для харчування, приготування їжі та інше. Цей закон найбільш суворо карав за спробу фальсифікації та протидію контролю за торгівлю товарами. Так, грошовий штраф до 150 марок та арешт загрожували тим, хто порушував поліцейське розпорядження про правила торгівлі, арешт до 6 місяців або штраф до 1500 марок – за підробку харчових продуктів, їх збереження та продаж.

У США, були прийняті закони щодо якості продуктів та ліків (1906 p.), контролю за м’ясними продуктами (1906 p.), була створена Федеральна торгова комісія (1915 p.), прийняті антимонопольні закони.

Приклад США і Німеччини наслідували Канада, Швеція, Франція та інші країни. Окремі закони, що прийняті в той період у США та Франції, діють і сьогодні.

1912 року у Франції відбулося об’єднання споживчих товариств у Національну федерацію споживчих кооперативів і був прийнятий закон “Про фальсифікацію та підробки у сфері товарів і послуг”, який захищав права споживачів.

З метою посилення контролю за якістю продукції в США був створений Союз споживачів (1936 р.), який став моделлю для споживацьких об’єднань в інших країнах, з’явились періодичні видання, що віддзеркалювали інтереси споживачів, тощо.

У 1948 році Генеральна асамблея ООН приймає “Загальну декларацію прав людини”, яка стимулювала створення національних асоціацій споживачів у різних країнах. Так, організації, що покликані захищати інтереси споживачів, сформувалися у Франції і Німеччині (1951 р.), Великобританії (1957 р.), Канаді (1960 р.), країнах Скандинавії, Японії та інших.

З 1960 року рух споживачів виходить на міжнародний рівень. Створюється Міжнародна організація споживчих товариств — International Organization of Consmner Union (IOCU) з резиденцією в Гаазі (Нідерланди). У 1995 р. організація отримала нову назву — Всесвітня організація споживачів (Consumer International — СІ), її резиденція міститься в Лондоні. У західноєвропейському регіоні з 1962 року діє Європейське бюро споживачів, штаб-квартира якого знаходиться в Брюсселі (Бельгія).

15 березня 1961року президент США Джон Кеннеді визнав рух за захист прав споживачів життєво важливим та видав спеціальну постанову, що проголошувала «Чотири права споживачів»:

1. на безпеку, якість товарів і послуг;
2. на достовірну інформацію про них;
3. право бути почутим у разі висунення споживацьких претензій;

4.          право захищати свої споживацькі претензії в суді.

Пізніше до них додалися ще чотири: право на відшкодування збитків, право на споживацьку освіту, право на задоволення базових потреб і право на здорове довкілля.

У 70—80-х роках XX століття в країнах почали формуватися урядові структури, діяльність яких була націлена на захист інтересів і прав споживачів. Так, у США інтереси споживачів захищає Управління у справах споживачів в системі федеральних урядових органів, Комісія безпеки споживчих товарів та відділ захисту споживачів у Міністерстві юстиції; у Канаді — Міністерство споживачів; у Франції — Національний комітет споживання та Національний інститут споживання; у Великобританії — Управління приватної торгівлі та Консультативний комітет захисту інтересів споживачів. Законодавчі органи цих держав розробили, прийняли та впровадили закони з найрізноманітніших сфер правового захисту споживачів.

У 1983 році 15 березня було закріплене у міжнародному календарі святкових дат як Всесвітній день захисту прав споживачів.

1985 року Генеральна Асамблея ООН затвердила «Керівні принципи захисту інтересів і прав споживачів».

Підписала затверджені ООН принципи й Україна.

Практичне втілення це знайшло в тому, що першою серед колишніх республік СРСР Україна приймає Закон “Про захист прав споживачів” (1991 р.), права споживачів гарантуються Конституцією України, розширюються міжна­родні контакти в цій сфері, розвивається загальна споживча осві­та та інформація в нашій державі.

Як і в інших країнах світу, рух споживачів на захист своїх прав в Україні став набувати су­часних рис більше ста років тому.

Першим споживчим товариством в Україні, із затвердженим ста­тутом було Харківське товариство, яке виникло завдяки клопотан­ню професорів університету Ковалевського, Гордієнка, Бекетова, громадських діячів Балліна, Бриліантова та інших.  Ініціативна група з цих осіб розробила статут товариства і домоглася його затверджен­ня 6 жовтня 1866 року. Багато сил та енергії в Харківське товариство вкладав Микола Петрович Баллін. Не маючи спеціальних наукових знань, він, од­нак, активно вивчав світовий досвід, відвідував Англію, Францію, Німеччину, Швейцарію. Рівно через два роки після появи Харківського товариства, 6 жовтня 1868 року було затверджено статут Київського споживчого товариства, фу­ндаторами і членами якого були також науковці і громадські діячі. Усього впродовж 1866-1870 роках в Україні було засновано 17 споживчих товариств (у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Катери­нославі, Полтаві, Балті, Бердянську, Борзні, Ізюмі тощо), які об’єд­нували в основному інтелігенцію.

Наприкінці 80-х років на теренах Радянської України проявляється і громадський рух споживачів. Перші центри з’являються в Одесі, Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові. На загальній хвилі демократизації суспільства в період перебудови, коли з’явилися пе­рші зареєстровані громадські споживчі організації у різних мі­стах СРСР, 1989 року у Києві була зареєстрована громадська організація «Українська асоціація споживачів», яка взяла на себе відповідальність працювати за міжнародними правовими нормами, а також споживчі центри в інших містах України

12 травня 1991 року в Україні було прийнято Закон України «Про захист прав споживачів».

На виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 12.05.1991 року № 1024 Х11 «Про порядок введення в дію Закону України «Про захист прав споживачів» постановою Ради Міністрів України від 1 червня 1992 року № 297 створено Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

3 липня 1992 року розпорядженням Президента України «Про місцеві органи у справах захисту прав споживачів» створюється Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві і Севастополі.

З 1994 року Україна є членом Європейської комісії Генерального Директорату ХХІV споживчої політики і захисту здоров’я споживачів.

З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 442 від 10.09.2014 року та Конституції України, Кабінет Міністрів України постановив утворити Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, реорганізувавши та приєднавши до служби, що утворюється Державну ветеринарну та фітосанітарну службу, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на новостворену службу функції з реалізації державної політики, які виконували органи, а також функції із здійснення державного контролю (нагляду) за дотриманням вимог щодо формування, встановлення та застосування державних регульованих цін, здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів.

Проблема захисту споживачів стала предметом зацікавленості багатьох впливових міжнародних організацій, таких як ОАТТ/ААГТО, Міжнародна організація зі стандартизації, Організація економічного співробітництва і розвитку та інших. Гарантом захисту інтересів та прав споживачів є діяльність Організації Об’єднаних Націй.

Розвиток ринкових відносин супроводжується насиченням ринку різноманітними товарами і послугами. Втім цей процес, поряд із позитивними моментами, неминуче зумовлює зростання ряду негативних явищ – обману, обваженню, обрахуванню, продажу неякісної і фальсифікованої продукції. Хоч громадяни є центральною ланкою ринку і виступають одержувачами, замовниками (споживачами) товарів, робіт та послуг, вони найчастіше стають жертвами обману. Тому в сучасних умовах побудови економіки України першочерговим є правове регулювання соціальних відносин, у тому числі захист споживачів як основних учасників ринкових відносин.

Пріоритетними напрямами національної політики повинні стати:

• створення національної системи захисту прав споживачів з впливовим підключенням до цієї проблеми регіонів, взаємодія всіх її гілок з метою захисту законних інтересів споживачів -громадян суспільства;
• інформування і освіта населення з питань національної політики у сфері захисту прав споживачів;
• організація системи навчання молоді у всіх типах навчальних закладів правам споживача;
• забезпечення якості і безпеки товарів, продуктів, сировини, по­слуг;
• вдосконалення законодавства про захист прав споживачів.

Вирішення поставлених питань дозволить на якісно новому рівні забезпечити захист прав споживачів, що в свою чергу вплине на підвищення життєвого рівня населення.