Законодавство України про мови складається з Конституції України,

Декларації прав національностей, Закону України «Про засади державної

мовної політики» (далі – Закон), законів України «Про ратифікацію

Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні

меншини», «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист

національних меншин» та інших законів України, а також міжнародних

договорів, що регулюють питання використання мов, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України.

Частиною першою статті 10 Конституції України визначено, що

державною мовою в Україні є українська мова.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону державна мовна політика України

базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і

гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших

мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної

людини.

Частиною 2 статті 7 Закону визначено, що до регіональних мов або мов

меншин України у контексті Європейської хартії регіональних мов або мов

меншин, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання

регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, віднесені

мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш,

кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська,

румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька.

Частиною 3 статті 7 Закону встановлено, що до кожної мови, визначеної

у частині 2 цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання

регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови,

якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території,

на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її

населення. За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням

конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови,регіональна

мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території.

Частинами 2 та 3 статті 8 Закону встановлено, що кожен має право будь

– якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права

і свободи від порушень і протиправних посягань. Кожному гарантується право

на захист у відповідних державних органах і суді своїх мовних прав і законних

інтересів, мовних прав і законних інтересів своїх дітей, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування,

посадових і службових осіб, юридичних і фізичних осіб, якими порушуються мовні

права і свободи людини і громадянина.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону в економічній і соціальній діяльності

об’єднань громадян, приватних підприємств, установ та організацій, громадян

– суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб вільно використовуються

державна мова, регіональні мови або мови меншин, інші мови.

Частиною 3 статті 26 Закону визначено, що маркування товарів, інструкцій

про їх застосування тощо виконується державною мовою і регіональною мовою

або мовою меншини. За рішенням виробників товару поруч із текстом,

викладеним державною мовою, може розміщуватися його переклад іншими мовами.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між

споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів,

виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює

права споживачів, також визначає механізм їх захисту та основи реалізації

державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з частиною 1 статті 15 Закон України «Про захист прав

споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної,

достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує

можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути

надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи

(послуги).Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із

законодавством про мови.

Також слід зазначити, що відповідно до пункту 16 Порядку провадження

торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку

споживчих товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 15.06.2006 № 833, працівники суб’єкта господарювання зобов’язані

забезпечити реалізацію прав споживачів, визначених Законом України “Про

захист прав споживачів”, виконувати ці правила та вимоги інших нормативно –

правових актів, що регулюють торговельну діяльність.

З огляду на вищенаведене зазначаємо, що у разі якщо заходи

передбачені статтею 7 Закону щодо використання у регіоні іншої мови (не

української) як регіональної не приймалось, а споживач не надавав згоди

працівникам суб’єкта господарювання, спілкуватися з ним недержавною

мовою, то обслуговування є неправомірним. Обов’язок суб’єкта

господарювання здійснювати обслуговування споживача державною, тобто

українською мовою.

Однак, якщо місцевою радою прийняті відповідні рішення і інша мова є

регіональною або мовою національної меншини у регіоні, то суб’єкти

господарювання мають забезпечити спілкування із споживачем за його

проханням (вимогою) такою мовою.

Слід зазначити, що документальним підтвердженням порушень

законодавства про захист прав споживачів в частині мови спілкування зі

споживачами можуть бути їх записи у книзі відгуків і пропозицій та відповіді

суб’єктів господарювання на такі записи.